нас уже
4524
 
  UA   RU
 
ОГОЛОШЕННЯ Керівництво Знай наших Науковий журнал «Освітні ландшафти»
  ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ

Місія, завдання та форми діяльності
Наша історія
Відзнаки
Наглядова Рада
Експертна рада
Наші партнери
Золота медаль
Новини
ЗМІ про нас
Фотоальбом
Приєднатися
Контакти

  ВІТАЄМО З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ

  Служба підписки на Вісник обдарованої молоді

E-mail:
Ваше ім'я:
 

  ДІЯЛЬНІСТЬ

Законодавство

  ФАЙЛОВИЙ АРХІВ

Видання союзу обдарованої молоді
Науково-популярний журнал КРАЇНА ЗНАНЬ
01.1 Математика
01.2 Фізика
01.3 Астрономія і космонавтика
01.4 Інформатика
02 Хімічні науки
03 Біологічні науки
04 Геологічні науки
05 Технічні науки
07 Історичні науки
08 Економічні науки
09 Філософські науки
10 Філологічні науки
11 Географічні науки
12 Юридичні науки

Реклама: Освітні ландшафти, Випуск 1

Ви знаходитесь тут: Головна ›› 07 Історичні науки ›› Анархізм та повстанський рух в Центральній та Південно-Східній Україні в період національно-демократичної революції (1917 - 1921 рр.) (частина 4)

 

Анархізм та повстанський рух в Центральній та Південно-Східній Україні в період національно-демократичної революції (1917 - 1921 рр.) (частина 4)

          Другий підрозділ «Джерельна база дослідження» говорить про її широту і різноманітність, яка складається з архівних та друкованих джерел. Вивчені та використані  архівні джерела представлені комплексом документів, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ України) – фонд Р-2, Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України) – фонди 1, 5, 57, Центральному державному історичному архіві України м. Києва (ЦДІА України) – фонди 335, 419, а також в      державних обласних архівах Дніпропетровської (ДАДО) -  фонди 24, 11, 125, Р-3493, Запорізької (ДАЗО) – фонди Р-73, Одеської (ДАОО) – фонди 2, 3, Харківської (ДАХО) – фонди -  Р-89, Р-92, Р-93, Р-202, Р-203, Р-476, Р-1630, Р-4752 областей. Особливе місце в дисертації надано матеріалам державного архіву Російської Федерації (ДАРФ) м. Москви – фонди – Р-1318, Р-1339.

          Найцінніші матеріали були виявлені у фондах 1, 5, 57, які знаходяться в ЦДАГОУ. Вони збагатили дисертацію великим обсягом документів анархістів-комуністів, розкрили взаємовідносини анархістів з повстанством Центральної та Південно-Східної України, проілюстрували співпрацю анархо-повстанського руху з більшовиками, надали змогу проаналізувати діяльність анархістів на всіх етапах Української національно-демократичної революції: Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, а також дослідити ставлення анархістів щодо політики Радянського уряду та Добровольчої армії генерала А.Денікіна.          

          Опубліковані джерела за принципом походження та цільового призначення можна поділити на чотири групи:

          1. Збірники документів та матеріалів, що складалися за певною темою. Вони допомогли відтворити загальну політичну ситуацію, що склалася в державі 1917-1921 рр. і зробити оцінку ролі і значенню анархістів-комуністів в політичній системі Центральної та Південно-Східної Україні. 

          2.  Політично-теоретичні джерела дозволили краще зрозуміти еволюцію та ідеологічну основу анархізму, головні питання, які ставили собі на мету і намагалися вирішити анархо-комуністи напередодні Української революції, відношення М.Бакуніна, П.Кропоткіна, а також українського історика та політичного діяча М.Драгоманова щодо анархізму.

          3. Наративні джерела дали можливість відтворити реальну історичну картину досліджуваного періоду. Величезне значення для дослідження мають мемуари самих анархістів, як Н.Махно, В.Волін, автори яких репрезентували різні полюси суспільного протистояння.

          4. Певну кількість важливих подробиць автор почерпнула з українських та російських періодичних видань анархістів-комуністів та анархістів-синдикалістів. Серед видань найважливішими є журнали «Анархист», «Безвластие», «Буревестник», «Вольний голос труда»,       «Вольная жизнь», «Літопис революції», «Хлеб и Воля», газети «Голос махновца», «Екатеринославский набат», «Звезда», «Известия», «Коммунист», «Правда», «Приднепровский край», «Путь к свободе».

          Аналіз джерельної бази поданої дисертаційної роботи свідчить про її достатність і достовірність, що дозволяє докладно висвітлити діяльність анархістів та повстанського руху в Центральній та Південно-Східній Україні в період національно-демократичної революції.

          Третій підрозділ - «Теоретико-методологічні засади роботи» обґрунтовує вибір методів та принципів наукового дослідження, які були використані під час роботи над дисертацією. Принцип історизму надав можливість розглянути історію анархізму в конкретних історичних умовах, які склалися в Центральній та Південно-Східній Україні в революційну добу. Принцип наукової об’єктивності допоміг висвітлити анархо-повстанський рух не тільки під кутом політичної історії, а й у тісному зв’язку з соціально-економічними, національно-політичними і ідеологічними процесами. В дисертації застосовані загальнонаукові та спеціально-історичні методи пізнання анархізму та повстанського руху. Проблемно-хронологічний метод дозволив розділити досліджувану проблему на окремі аспекти, визначені в розділах дисертації, в кожному з яких історичні події розглядаються в хронологічній послідовності. Історико-генетичний метод надав можливість відобразити події історичної реальності і показати їхні причинно-наслідкові зв’язки між діями анархістів і їхніми взаємовідносинами з більшовиками. Порівняльно-історичний метод сприяв з’ясуванню загальних закономірностей і ідеологічного тиску, розколу в лавах анархістів, занепаду анархізму в зазначений період. Системно-структурний метод дав змогу врахувати, що на діяльність анархістських організацій в Центральній та Південно-Східній Україні впливали різні чинники – суспільно-політичні, соціально-економічні, ідеологічні, воєнні та інші. Особливо цей       метод допоміг у дослідженні Гуляйпільської республіки. При використанні синхронного методу з’явилася можливість розглянути і порівняти процеси, що в один і той же час відбувалися в лавах анархістів в Росії та анархістському русі в Україні. Це дало можливість простежити специфіку анархізму та очолюваного анархістами повстанського руху Центральної та Південно-Східної України періоду національно-демократичної революції 1917-1921рр. Застосування діахронного методу дозволило простежити специфіку політичної проблематики анархізму. Запропонований метод періодизації дав можливість досліджувати ліквідаційні процеси в конкретних історичних         умовах. Метод історіографічного синтезу та джерелознавчого аналізу видався найсприятливішим для того, щоб знайти відповіді на питання щодо анархізму та його лідерів в Україні в період революції 1917 – 1921 рр. Метод наукового критицизму було застосовано при роботі з першоджерелами. Комплексне застосування перелічених наукових принципів та методів дозволило       виконати поставлені цілі та завдання у дослідженні даної проблеми в повному обсязі.

          Другий розділ – «Діяльність анархістських об’єднань Центральної та Південно-Східної України на початку національно-демократичної революції (1917 – 1918 рр.) налічує два підрозділи. В першому з них «Анархістські формування в Центральній та Південно-Східній Україні за часів Центральної Ради» автор визначає, що після Лютневої революції анархісти виходять на політичну арену України. У анархістів, як і у представників інших політичних рухів та партій, з’являється можливість відкрито організовувати анархістськи гуртки, вести пропагандистську та агітаційну роботу. Багато представників анархістського руху повернулося з еміграції за кордону. Автор робить висновок, що в 1917 р. анархісти почали брати активну участь у політичному житті Центральної та Південно-Східної України, особливо яскраво їхня діяльність проявилася в великих промислових містах - Харкові, Катеринославі, Одесі, Олександрівську. Велику агітаційну діяльність розгорнули селяни Гуляй-Поля, до яких приєднався, а потім і очолив,  Н.Махно. Анархісти почали друкувати газети та журнали, вести співпрацю з анархістами Петрограда, Москви, Ростова-на-Дону. Проаналізувавши основні напрямки анархізму – синдикалізм, індивідуалізм, комунізм, автором зроблено висновок, що на відміну від інших регіонів, в Центральній та Південно-Східній Україні значно переважав анархо-комунізм – як найбільш революційна і активна течія анархізму. Але в період Центральної Ради анархо-комуністи  проводили поки що тільки ідейно-політичну діяльність, критикуючи дії Центральної Ради та Тимчасового уряду.   

          У другому підрозділі – «Збройна боротьба анархістів проти німецьких, австро-угорських військ та Гетьманату» визначено, що в зазначений період, який характеризується, перш за все, вторгненням в Україну німецьких та австро-угорських окупаційних військ, ще з дозволу Центральної Ради,  анархісти-комуністи організують повстанські загони і переходять від суто ідейної, пропагандистської до збройної боротьби, яка за короткий час набуває масштабного характеру і швидко розповсюджується по всій території Центральної та Південно-Східної України. Проте анархо-повстанський рух не набув своєї цілісності, в нього не було єдиного керівництва. Майже у всіх випадках повстанці з анархістами з’єднували свої сили по районах шляхом об’єднання окремих загонів. Наприкінці 1918 р. була сформована Конфедерація Анархістських Організацій України «Набат», метою якої стало об’єднання різних анархістських напрямків і течій для проведення спільної боротьби проти влади та окупантів. Ідейною основою організації була доктрина «єдиного анархізму», яку провідні ідеологи «Набату» В.Волін, Ф.Барон, Я.Суховольський, Й.Готман трактували як спробу синтезу основних ідейних течій тогочасного анархізму. Крім того, представники «Набату» дотримувалися необхідності проведення перш за все соціальної революції. Автором зроблено висновок, що головною причиною підтримки українським селянством анархістської ідеології була її лабільність. Політики ворогуючих між собою урядів та інших політичних кіл не задовольняли стихійних вимог селянства, в той час як програма анархістів-комуністів махновського руху та Конфедерації «Набат» була спрямована на їхню       негайну реалізацію.  В цей час анархістський рух зімкнувся з селянством і став дійсно масовим повстанським народним рухом, який повів збройну боротьбу за волю й землю.

          Третій розділ дисертації – «Діяльність анархістів на другому етапі Української революції у 1919 р.» складається з трьох підрозділів. В першому підрозділі «Ставлення анархістів до Директорії та Радянської влади в Україні у 1919 р.» аналізується ставлення анархістів до політики Директорії на чолі з В.Винниченком, а потім з С.Петлюрою. Доведено, що політика Директорії, спрямована на ідею самостійної України, не була підтримана анархо-комуністичним повстанським рухом в Центральній та особливо Південно-Східній Україні. Адже за етнічним складом в цих промислових  регіонах України мешкали представники різних національностей і радянські ідеї саме на цих територіях знайшли своє розповсюдження і тому анархісти спочатку підтримували більшовиків в боротьбі проти Директорії. Проте вже в другій половині 1919 р. анархісти стверджували, що і більшовики неспроможні забезпечити життя трудящих на основі безпартійності. Анархісти, як і раніше, проголошували своєю основною метою здійснення «третьої   соціальної революції», яка повинна остаточно знищити залишки капіталу та повалити більшовицьку владу, оскільки її політика не відповідала корінним інтересам робітничо-селянського класу. Анархісти були не згодні з аграрною політикою, яку проводив український радянський уряд Х.Раковського. Таким чином, автор зазначає, що політика Радянської влади у 1919 р. в Україні була не тільки складною і суперечливою, а й шкідливою для селянства Центральної та Південно-Східної України. Але в середини 1919 р. більшовики першими використали зброю проти анархістів і анархо-повстанців України.

          У другому підрозділі – «Боротьба анархістського повстанського руху проти денікінщини» досліджено стратегію і тактику анархо-повстанського руху відносно боротьби з частинами Добровольчої армії. Адже на початку 1919 р. денікінці продовжили наступ на Південно-Східну Україну і зустріли опір махновської повстанської армії. 26 січня 1919 р. в Нижньодніпровську відбулася зустріч анархіста-повстанця махновського руху О.Чубенка з представником радянської влади П.Дибенком. Результатом переговорів став перший взаємовигідний союз махновців та більшовиків проти білогвардійського та петлюрівського рухів. Могутній повстанський рух Центральної та Південно-Східної України значно послабив сили денікінських частин. Визнано, що боротьба повстанського руху очолюваного анархістами значно допомогла частинам Червоної армії в розгромі білогвардійського руху А.Денікіна.

          У третьому підрозділі – «Махновія» та її суспільно-політичний устрій» досліджено, що наприкінці 1919 р. анархісти махновського руху спробували, вперше у світовій історії, на практиці побудувати безвладну Гуляйпільську республіку – «Махновію». Головний принцип спрямування її політичного курсу – навіть не анархістська доктрина, а загальні настрої селянства, які у формі рішень з’їздів визнавались верховною прерогативою політики.

          Характерною рисою анархістської республіки Н.Махна була її   мілітарність та сповідування ідеології, спрямованої на подолання в подальшому житті державного устрою суспільства.           

          Четвертий розділ «Ліквідація анархо-повстанського руху в Центральній та Південно-Східній Україні у 1920 – 1921 рр.» налічує два підрозділи. В першому – «Репресії більшовиків проти анархістів у 1920 р.» з’ясовано, що у 1920 р. програма анархістів повстанського руху спрямовувалася проти політики «воєнного комунізму» в усіх її проявах, на захист села від експлуатації та поневолення містом. Анархістський повстанський рух Н.Махна знов було визнано більшовиками контрреволюційним. Радянська влада продовжувала посилювати заходи, спрямовані проти анархістів. Але в зв’язку з наступом П.Врангеля, 2 жовтня 1920 р. в Старобільську  радянськими діячами було укладено третю угоду з Революційною повстанською армією України. Проте одразу після рішучих перемог махновських повстанців вкупі з Червоною армією на фронті проти барона П.Врангеля, органи більшовицької радянської влади посилили жорстоку і підступну боротьбу з анархістським рухом, застосовуючи всю палітру засобів і методів: від організації каральних експедицій, масових арештів анархістів в містах, до натравлення одного отамана проти іншого і створення штучної ворожнечі, граючи на честолюбстві і амбіціях отаманів. Підкреслено, що наприкінці 1920 р. в Україні в основному склалася однопартійна комуністична система. Окремі партії, рухи та напрямки, в тому числі й анархістські, хоч і продовжували ще своє існування, але тепер не відігравали помітної ролі у суспільно-політичному житті Центральної та Південно-Східної України. А влітку 1921 р. були остаточно ліквідовані великі махновські загони, сам Н.Махно пішов до Румунії. Невелика решта повстанських анархістських загонів, яка існувала в Україні ще до 1924-1925 рр. не мала ніякого впливу на політичні процеси в державі.

          В другому підрозділі – «Причини поразки анархо-повстанського руху в регіоні» розкриваються комплекс причин політичної та військової поразки анархістів. Так репресивний тиск радянської влади набув характеру цілеспрямованої, відмінно скоординованої кампанії. З листопада 1920 р. до жовтня 1921 р. ВУНК було здійснено разом з частинами Червоної армії чотири великомасштабні операції проти анархістів, внаслідок чого анархістський рух зазнав значних втрат. З анархістами України вели боротьбу видатні радянські політичні діячі М.Фрунзе, Ф.Дзержинський, Г.Петровський, С.Косіор, Ф.Кон, Д.Лебідь, В.Чубар, Х.Раковський, В.Затонський, Ф.Гринько, М.Скрипник, Д.Мануїльський та інші. При Раднаркомі УССР було створено Постійну раду боротьби із бандитизмом, яка керувала й ліквідацією повстанського руху керованого анархістами в Центральній та Південно-Східній Україні. Також значні маси селянства, задоволені новою економічною політикою, припинили підтримувати анархістів. Так припинив своє існування повстанський рух очолюваний анархістами в Центральній та Південно-Східній Україні, але окремі та мало чисельні загони ще діяли до 1923 – 1924 рр.

          У висновках підведені підсумки дисертаційного дослідження.

          Дисертація є першим, спеціальним і, водночас, комплексним дослідженням проблеми анархізму та повстанського руху в Центральній та Південно-Східній Україні в період національно-демократичної революції 1917 – 1921 рр. В роботі поставлені й розв’язані конкретні історичні задачі, а саме:

-                     проаналізована та систематизована існуюча наукова література з означеної дослідницької проблеми. З’ясовано, що в залежності від різних суспільно-політичних устроїв, історичних епох, дана проблема розглядалася в історіографії по різному. Так, в 1920 – 30-ті рр. існувала теза про те, що анархо-комуністичний та очолюваний ним повстанський рух були контрреволюційним явищем. З середини 1950-х до кінця 1980 рр. доктриною радянської історіографії стало положення про «крах» та «банкрутство» анархістів, як відверто контрреволюційного та куркульського явища, спрямованого проти Радянської влади. В сучасну історичну добу головною тезою стало положення про те, повстанський рух, керований анархо-комуністами, був дійсно широким, народним селянським рухом, який вів боротьбу за вирішення кардинальних соціально-економічних та суспільно-політичних перетворень;

-              представлений в дисертації джерельний комплекс, що складається з архівних та

та опублікованих матеріалів, відзначається репрезентативністю. Сукупність джерел різного походження та характеру є достатньо представницькою і може бути документальною основою для досягнення мети даного дослідження та вирішення конкретних дослідницьких завдань;

-                     відзначено, що після перемоги Лютневої революції в Україні знову почав поширюватися анархістський рух. В Центральному та Південно-Східному регіонах України серед всіх напрямків та течій анархізму значно перевершував анархо-комунізм, який був найрадикальнішим, найрішучішим та найвпливовішим напрямком анархізму, оскільки саме програма анархо-комуністів співпадала із стихійними вимогами широких селянських мас та частини робітників. Анархо-комуністичні організації відродилися і розгорнули свою пропагандистську діяльність серед всіх верств трудящих у промислових містах краю – Катеринославі, Олександрівську, Одесі, Харкові, а також у великих селах краю;

-          з’ясовано, що поступово анархісти-комуністи почали переходити від ідейно-політичної до рішучої збройної боротьби, коли почали організовуватися перші повстанські загони керовані анархістами, особливо яскраво їхня боротьба проявилася в період німецької окупації України та Гетьманату, а потім Директорії, Радянської влади та проти частин Добровольчої армії. На відміну від інших регіонів України, в Центральній та Південно-Східній частині повстанський загони очолили саме анархісти. Спочатку анархо-повстанські загони діяли розрізнено, ізольовано один від одного. Це дало змогу німецьким, австро-угорським військам та гетьманський варті одержати тимчасову перемогу над повстанськими загонами. Значна частина анархістів вимушена була залишити Україну і виїхати до Росії, як, наприклад, Н.Махно;

-          встановлено, що невдала внутрішня політика українських національних урядів в 1918 р. викликала недовіру до них значної частини селянського населення. Своєрідною формою протесту проти непопулярних заходів національної держави стало швидке посилення повстанського руху, який виявив розуміння ідеології анархізму. Повстанські загони почали об’єднуватися і діяти спільними силами.  Це був вже справжній анархістський повстанський рух;

-          визначено, що відмовившись від послуг національної інтелігенції, південноукраїнське населення утворило власну політичну еліту, якій був притаманний не дуже високий рівень освіченості і виключно воєнний характер діяльності. Головним завданням анархо-комуністичного повстанського руху стало забезпечення трудящим масам кардинальних суспільних, соціально-економічних та політичних перетворень. Вагома роль анархістів в історії національно-демократичної революції та громадянської війни вбачається в тому, що завдяки своїм організаторським і воєнним здібностям вони сприяли процесу організації і політичного посилення анархізму та повстанського руху;

-                     відмічено, що анархістський повстанський рух Н.Махна мав свою чітко виражену особливу позицію. Досягши масштабного територіального і соціального поширення, махновський рух  рівнем власної організації і глибиною соціально-політичних проявів якісно перевершив всі інші види повстанства і перетворився на незалежний політичний табір загальноукраїнського значення, який послідовно проводив політику внутрішнього суверенітету і розробив власну оригінальну ідеологію та новий суспільний устрій. Починаючи з середини 1919 р., повстанський рух Н.Махна досяг стану державності, утворивши власну Гуляйпольську  республіку - «Махновську державу». Анархісти, разом з Н.Махном, розуміючи реальний стан справ, доклали багато зусиль, щоб приховати зовнішні прояви державності, аби вони не суперечили анархістським гаслам. «Махновська держава» проіснувала майже два місяця, але це був один з моментів світової історії, коли анархісти намагались довести життєздатність анархістських ідей в реальному житті. 

-                     доведено, що головною причиною підтримки селянськими повстанськими масами ідеології махновського анархізму була її гнучкість. Політики ворогуючих між собою урядів та режимів не задовольняли стихійних вимог селянства, в той час як махновська політична програма виступала за їхню негайну реалізацію, дозволяючи повністю втиснути їх у свою доктрину;

-                     досліджено, що за роки існування анархо-комуністичного повстанського руху Н.Махна було багато зроблено. Наприклад, махновці разом з анархістами мали успіхи, укладаючи угоди державницького рівня, вони створили боєздатну армію, побудували політичну систему та програму,  мали власну періодику та реформовану освіту. Однак при оцінці досягнутого анархо-повстанським рухом Н.Махна рівня розвитку треба враховувати ті обставини, що буквально в кожній галузі суспільного життя анархістам доводилося починати практично з порожнього місця;

-                     встановлено, що повстанський рух під проводом анархістів охопив своїм полум’ям великі простори Центральної та Південно-Східної України та притягнув до своїх лав майже все українське трудове населення. І можливо, якби анархісти             володіли більш широкими знаннями з історії суспільно-політичних питань, революційне повстанство мало б більше перемог, що, вірогідно, відіграло б вирішальну роль в подальшій долі Української революції 1917-1921 рр.;

-                     доведено, що анархо-комунізм потерпів очевидну поразку, в основному, наприкінці 1920 – восени 1921 рр. в зв’язку зі знищенням їх основних загонів Червоною армією, введенням більшовиками нової економічної політики, політичним репресіям, амністією та іншими заходами Радянської влади.

          Головний висновок дисертаційної роботи полягає в тому, що незважаючи на недоліки, які були притаманні цьому політичному руху, повстанський рух під проводом анархістів мав можливість стати конструктивним явищем у загальнонаціональному масштабі, за допомогою якого український народ мав можливість здобути волю, державність та демократичний лад. Махновська сила могла бути складовою ланкою загального національно-визвольного процесу як регіональний осередок з власною політичною специфікою. Але цей шанс, через низку обставин, не був реалізований. У 1920 – 1921 рр. позбавлений загальнонаціональної підтримки, повстанський рух Н.Махна опирався лише на власні сили, що надалі і обумовило його прикру поразку. Так, на початку 20-х років ХХ століття анархізм зник з політичної арени в Україні. 

 

 
Існує щось рідкісніше, тонше, більш дивовижне, ніж обдарованість. Це здатність визнавати обдарованість інших.

Елберт ХАББАРД

  СЛОВО ГОЛОВИ СОЮЗУ
Вадим Герасимович

Будьмо собою і не зважаймо, що наш шлях крізь терни, адже він веде до немеркнучих зірок!

  ПРИЄДНАТИСЯ

    Copyright © 2005-2010 Офіційний сайт ВМГО "Союз обдарованої молоді" (СОМ) All rights reserved Cоздание сайтов