нас уже
4524
 
  UA   RU
 
ОГОЛОШЕННЯ Керівництво Знай наших
  ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ

Місія, завдання та форми діяльності
Наша історія
Відзнаки
Наглядова Рада
Експертна рада
Наші партнери
Золота медаль
Новини
ЗМІ про нас
Фотоальбом
Приєднатися
Контакти

  ВІТАЄМО З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ

  Служба підписки на Вісник обдарованої молоді

E-mail:
Ваше ім'я:
 

  ДІЯЛЬНІСТЬ

Законодавство

  ФАЙЛОВИЙ АРХІВ

Видання союзу обдарованої молоді
Науково-популярний журнал КРАЇНА ЗНАНЬ
01.1 Математика
01.2 Фізика
01.3 Астрономія і космонавтика
01.4 Інформатика
02 Хімічні науки
03 Біологічні науки
04 Геологічні науки
05 Технічні науки
07 Історичні науки
08 Економічні науки
09 Філософські науки
10 Філологічні науки
11 Географічні науки
12 Юридичні науки

Реклама:

Ви знаходитесь тут: Головна ›› 10 Філологічні науки ›› АВСТРІЙСЬКА МАЛА ПРОЗА ХХ СТОЛІТТЯ: ГЕНОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА І ПРОБЛЕМИ РЕЦЕПЦІЇ: автореф. дис... док. філол. наук: 10.01.04 (частина 15)

 

АВСТРІЙСЬКА МАЛА ПРОЗА ХХ СТОЛІТТЯ: ГЕНОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА І ПРОБЛЕМИ РЕЦЕПЦІЇ: автореф. дис... док. філол. наук: 10.01.04 (частина 15)

У Висновках узагальнено результати дослідження. Вказується, що генологічна парадигма і проблеми рецепції австрійської малої прози ХХ ст. творять органічну цілісність. На основі аналізу дослідницьких пошуків попередників, а також конкретних текстів цілої низки представників австрійської літератури (Ф.Ґрільпарцер, А. Штіфтер, К. Е. Францоз, А. Шніцлер, Р. М. Рільке, І. Бахманн, Т. Бернгард, П. Гандке, А. Зєлінскі, Е. Фітцбауер, М. Ган, Г. Кунер) висвітлено тенденції, закономірності розвитку австрійської малої прози ХХ ст.; теоретично осмислено, системно досліджено жанрові особливості її зразків у контексті німецькомовного культурного простору.

Образно-стильові тенденції австрійського літературного процесу, що набув чітко окресленої величини у німецькомовному художньому масиві в ХХ ст., особливо примітні крізь призму рецептивних оцінок. Становлення австрійської словесності як рівноважної національної літературної системи супроводжувалося на тлі міжкультурного діалогу дією стримуючих факторів. До визначальних ознак інгібування, що стояло й певною мірою стоїть і досі на перепоні утвердження ідентифікаційних рис австрійської культури загалом, слід віднести складний суспільно-історичний досвід державотворення й самовизначення.

Орієнтація на виміри малої прози склала фундаментальну рису австрійської літератури у другій половині ХІХ ст. (Ф. Ґрільпарцер, А. Штіфтер). Для передачі специфіки взаємодії суспільства з окремими його одиницями митці з готовністю послуговувалися такими сюжетно-композиційними компонентами, як а) неупереджена й безстороння позиція наратора; б) обрамлення сюжетної лінії; в) віддзеркалення подій за допомогою прийому ретроспекції. Вперше проявився іронічний тип художнього мислення. Воно випромінювало обачну зневіру у мові як об’єктивному комунікативному засобі. Цей модус посилився у ХХ ст., коли відбулося остаточне закріплення іронії як норми естетичної якості стилю (Г. ф. Гофманнсталь, К. Краус, Е. Горват).

На зламі століть для багатьох австрійських авторів характерним був емоційний тонус, близький до психологічного перенасичення як стан духовного спустошення. У творчості А. Шніцлера, Г. ф. Гофманнсталя, Р. М. Рільке відбито процес загального настрою, заснованого на постійному відчутті закономірного розпаду багатонаціональної монархії. Мала проза міжвоєнного періоду (Ф. Кафка, Р. Музіль, Е. Канетті, Й. Рот) посіла важливу роль в адекватній оцінці ситуації, характерної і для сучасного австрійського суспільства. Транспозиція мистецтва зачепила різні виміри, у тім числі й сферу політики та соціології. Вона проявилася у мотивах: «влада і талант», «талант і влада», «пересічність і всевладдя». Такий ряд опозицій увиразнив вододіл між гуманітарними цінностями та рівнем мовленнєвої компетенції. Неприхованим комунікативним скепсисом відзначена художня манера Е. Канетті. Його сутність полягала у виробленні таких стратегій мови, які б дозволяли «Я-особі» подолати співрозмовника як носія загрози її єству.

У другій половині ХХ ст. у німецькомовному культурному просторі знову почали відігравали помітну роль такі австрійські автори, як Ф. Набл, Ф. Браун, Г. Додерер, Р. Генц, Е. Канетті, Е. Фрід, К. Байер. За ситуації урізноманітнення співвідношення реалій і відповідних художніх версій на передньому плані опинилися малі епічні твори. Вони дали змогу письменникам оперативно вносити корективи в осмислення минувшини та сучасної історії Австрії, а також в інтерпретацію загальнолюдських ідей і уявлень. Цей процес відбувався в умовах розгортання так званої «кризи розповідання». Її симптоми розпізнав ще Р. Музіль на початку 30-х рр. у монументальному романі «Людина без властивостей», в якому відчувається порушення логічного та причинного зв’язку між організацією мовних засобів і упорядкованістю світового порядку. Невідповідність традиційної манери оповіді викликам сучасності згодом усвідомили такі знакові постаті австрійського літературного процесу, як М. Шаранґ, І. Айхінґер, Т. Бернгард, П. Гандке. Їхні твори наповнені есеїстичними рефлексіями, що були покликані підкреслити відхід від консервативного типу нарації. Її місце посіли численні «мініатюрні тексти» у річищі експериментальної короткої прози.

Розвиток і специфіку австрійської літератури шістдесятих і сімдесятих років ХХ ст. важко уявити і пояснити без інновацій на рівні експериментів щодо мови і художнього мислення. Вже упродовж 50-х рр. ці інновації були характерними для «Віденської групи». Провідні носії цього літературного угрупування тільки опосередковано спонукали до модифікації жанрово-тематичних чинників малої прози. Вони зосереджували увагу передусім на впровадженні новацій у драму та поезію. Концентрована увага на мові як виражальному засобі, якому властива не тільки гносеологічна функція щодо реальності, а й матеріальне вираження на рівні ознаки фікціоналізації, посутньо проявилася у творчості багатьох авторів. Ідеться про мовно-філософське обґрунтування концепції дійсності під пером П. Гандке, Б. Гюттенеґґера, П. Розая, К. Гоффера, Ґ. Рота, Г. Айзендле, Ґ. Рюма, з одного боку, та про радикальні мовленнєво-експериментальні конструкції Г. К. Артманна, Г. Бекера, Ф. Й. Черніна, Ґ. Фалька, А. Ґлюка, Р. Пріснітца, Ф. Шматца – з іншого.

Своєрідним виразником безфабульної побудови текстових структур на початку 70-х рр. стала поява книжки «Годі оповіді та інші оповідання» М. Шаранґа. Тематизація наративної схеми відхиляла засади художнього оповідання. Це значною мірою поглиблювало комунікативну розколину між митцем та його потенційним реципієнтом. Такий стан речей вимагав активних заходів щодо часткової відмови від експериментаторських позицій на користь фабульної організації системи образів. У творчості Г. Розендорфера, П. Д. Волфкінда, П. Марґінтера, Е. Фітцбауера традиційний для австрійської літератури жанр лірико-епічного оповідання по-новому розкрив свої зображальні можливості в естетичній оцінці мінливого світу. Про їхню приналежність до контексту сучасного письменства свідчить передусім розмаїття залучених літературних алюзій. Оживлення в Австрії традиційних форм оповіді, на відміну від аналогічних процесів у тоталітарних умовах, пов’язувалося не з ідеологічними настановами, а з природною спрямованістю переємності художнього досвіду. До кінця 80-х рр. ХХ ст. рецепція творів низки австрійських письменників у дослідженнях російських та українських літературознавців регламентувалася саме суспільно-політичними доктринами. Це стосується доробку Г. Додерера, який послідовно створював художні моделі, засновані на консервативній традиції як консолідуючого чинника. У перехідний період розвитку австрійського письменства, що супроводжувався переосмисленням системи вартостей, художніх концепцій, творча діяльність Г. Додерера зримо стимулювала еволюцію тематичних обріїв і генологічної парадигми малої прози.

У 70-х рр. Ф. Іннергофер, Ю. Шуттінґ, Ґ. Вольфґрубер, Е. Новак, Б. Фрішмут, П. Розай, Р. П. Ґрубер, Т. Бернгард, П. Гандке у реалістичному ключі дезавуюють руйнівні соціальні механізми, чим знову успішно наблизили австрійську літературу до осмислення навколишньої дійсності та її злободенних проблем. Ця тенденція набирала обертів і в наступні десятиліття завдяки незмірній рухливості та зовнішній нестійкості розроблюваних у малій прозі конфліктів. До середини 70-х рр. австрійське письменство набуло обрисів упорядкованої художньої системи. Останнє давало можливість відзначити у суцільному літературному річищі різнопланові координати його поступу у воєнний та післявоєнний періоди. Австрійська мала проза двадцятого століття репрезентує поліжанровий організм. Він постійно розвивається, даючи оперативні відповіді на злободенні проблеми. Малі епічні форми не тільки збагатили велику прозу художніми досягненнями авторів різних поколінь, але й заклали основу для утвердження австрійської літературної традиції.

Мистецтво австрійської малої прози кінця ХХ ст. повною мірою виявляє її поетику, текстову драматургійність як засіб художньої реалізації вчинків, душевних переживань, розкриття загадок і парадоксів, психологічних малюнків. Конфлікти між дійсністю й мрією, взаємини персонажів з іншими й усвідомлення свого внутрішнього єства, відповідне моделювання художньої реальності, – все це передбачало розширення жанрових меж. Модифікація жанрів малої прози у творчості І. Бахманн, І. Айхінґер, Т. Бернгарда, А. Зєлінського, П. Гандке, Е. Фітцбауера, М. Ган, Г. Кунера – це вираження їхнього індивідуального письма. Воно виливається в самобутнє явище, зумовлене різними напрямами течій, а також тенденціями в австрійській літературі двадцятого століття.

 

 

 
Існує щось рідкісніше, тонше, більш дивовижне, ніж обдарованість. Це здатність визнавати обдарованість інших.

Елберт ХАББАРД

  СЛОВО ГОЛОВИ СОЮЗУ
Вадим Герасимович

Будьмо собою і не зважаймо, що наш шлях крізь терни, адже він веде до немеркнучих зірок!

  ПРИЄДНАТИСЯ

Освіта та... новий погляд на освіту

Яндекс.Метрика

Освітній портал Коаліція українських неурядових організацій
Реклама:
    Copyright © 2005-2010 Офіційний сайт ВМГО "Союз обдарованої молоді" (СОМ) All rights reserved Cоздание сайтов